У межах Тижня пам’яті говоримо про Захисників і Захисниць України – тих, хто віддав найдорожче за нашу свободу, незалежність і право жити на своїй землі. Говоримо про них через людей, які продовжують берегти їхню пам’ять: рідних, друзів, побратимів і колег. 29 серпня – День пам’яті захисників і захисниць України. Цього дня ми особливо схиляємо голови перед тими, чиї імена назавжди залишилися в історії нашої держави. За кожним ім’ям – ціле життя. Родина, друзі, робота, мрії, звичайні будні, які могли тривати ще багато років. Але війна обірвала їх. Серед тисяч українців, яких ми втратили через російську агресію, – наші колеги, працівники сервісних центрів МВС: Володимир Земляний та Денис Дундін. Вони щодня були поруч із людьми. Приймали документи, допомагали громадянам, вирішували робочі питання. Вони мали цивільні професії, плани на майбутнє, родини та улюблені справи. Та коли Україна опинилася перед смертельною загрозою, обидва зробили вибір на користь Батьківщини. Володимир Земляний: «Зьома» Старший сержант Володимир Земляний, позивний «Зьома», народився у Сєвєродонецьку (нині – Сіверськодонецьк) на Луганщині. Працював завідувачем сектору інформатизації та довідкового забезпечення регіонального сервісного центру МВС у Луганській області. Володимир був людиною, яку згадують із теплом. Відкритий, щирий, відповідальний, завжди позитивний. Він любив проводити час із сім’єю та друзями, подорожувати Україною, радів своєму синові. Він уже мав бойовий досвід – у 2014-2016 роках брав участь в АТО та ООС. За участь в антитерористичній операції був нагороджений відзнакою Президента України. Після початку повномасштабного вторгнення Володимир знову став на захист України. 18 квітня 2022 року він приєднався до лав ТРО, став бійцем 128-ї окремої бригади територіальної оборони ЗСУ та командиром стрілецького відділення. Він мріяв про мирне життя, повернення до рідного міста, родину. Незадовго до загибелі зробив пропозицію коханій і подарував їй обручку. 18 вересня 2022 року на Донеччині, у Волноваському районі, Володимир загинув від танкового обстрілу російських військ. Йому було 44 роки. Він мав жити. Любити. Будувати плани. Радіти своїй родині. Але віддав життя за те, щоб це могли робити інші. Денис Дундін: «Він жив для країни» Молодший лейтенант Денис Дундін народився в селі Наталине на Харківщині. Працював адміністратором сервісного центру МВС у Берестині. Колеги згадують його як молодого, усміхненого, щирого чоловіка, який завжди був готовий допомогти. Людину, для якої робота була не просто обов’язком, а можливістю бути корисним іншим. Коли почалася повномасштабна війна, Денис не вагався. Він залишив цивільну роботу й став до лав Сил оборони України. Спочатку обслуговував бронетехніку та відповідав за її готовність до бою. Згодом отримав звання молодшого лейтенанта та став командиром стрілецького взводу на Запорізькому напрямку. Він відповідав за людей, які були поруч. За побратимів. За виконання бойових завдань. За життя тих, хто йшов разом із ним. 5 лютого 2024 року Денис загинув під час мінометного обстрілу на Запоріжжі. Йому було лише 33 роки. «Він жив не для себе – він жив для країни», – так говорять про Дениса його колеги. І сьогодні ці слова звучать особливо сильно. Пам’ятаємо своїх. Вони поруч із нами Пам’ять живе не лише в датах, меморіалах і викарбуваних на камені іменах. Найсильніше вона живе в людях – у тих, хто пам’ятає голос, усмішку, погляд, спільні розмови та моменти, які вже ніколи не повторяться. Для працівників сервісних центрів МВС це рідні люди, друзі, близькі, хрещені батьки – ті, чиї імена назавжди залишилися частиною їхнього життя. У межах Тижня пам’яті ми говоримо про них через тих, хто продовжує берегти їхню пам’ять. Київщина: пам’ять, яку береже хрещениця Українська земля сьогодні рясніє прапорами над могилами Захисників і Зазисниць. За кожним синьо-жовтим стягом – людина, яка колись жила поруч із нами, будувала плани, любила, мріяла про майбутнє. Для комунікаційниці сервісних центрів МВС Київщини Яни Ревенко пам’ять про одного з таких Героїв – не просто частина історії. Це особиста історія, яка назавжди залишиться в її серці. «Батя», воїн 68-ї окремої єгерської бригади імені Олекси Довбуша, став на захист України з перших днів повномасштабного вторгнення. Чотири роки війни, чотири роки передової – там, де щодня доводиться дивитися смерті у вічі. Для побратимів він був сильним і надійним, людиною, на яку можна було покластися. Для родини – найдорожчим. А для нашої колеги – хрещеним батьком, подарованим Богом. Узимку цього року його серце зупинилося. Та не зупинилася пам’ять про нього. [metaslider id="68476"] Донеччина: коли Герой – твій рідний брат На Донеччині працівники сервісних центрів МВС також зберігають пам’ять про Захисника, який був частиною родини їхньої колеги. Дмитро Пономаренко – рідний брат співробітниці регіонального сервісного центру МВС в Донецькій, Луганській областях, АР Крим та м. Севастополі Яни Голікової. Понад 20 років він присвятив службі. У 2014 році був відзначений нагородою Президента України «За участь в антитерористичній операції», а у 2022 році – «За оборону України». «Тримаємо небо, бережемо життя!» – девіз батальйону, у якому служив Дмитро. І він тримав своє небо до останнього. Під час виконання бойового завдання життя Захисника обірвав ворожий дрон. Працівники сервісних центрів МВС Донеччини вшанували Дмитра, поклали квіти та схилили голови у мовчазній вдячності. [metaslider id="68479"] Лідія Дюкова: людина, яка несла тепло Та війна забирає життя не лише тих, хто тримає зброю. Лідія Дюкова працювала прибиральницею регіонального сервісного центру МВС у Харківській області. Вона жила простим життям – працювала, любила доньку, спілкувалася з колегами, мріяла про мир і спокій. За спогадами тих, хто її знав, Лідія була доброю, щирою та життєрадісною людиною. Вона вміла створювати порядок і затишок навколо себе та дарувати людям добре слово. 2 червня 2022 року Лідія загинула внаслідок російського артилерійського обстрілу Київського району Харкова. Ворожий снаряд зруйнував школу, де вона шукала прихистку. Лідії був 71 рік. Вона не була військовою. Не тримала зброї. Не стояла в окопі. Вона просто хотіла вижити. Але російська війна не залишила їй шансу. У кожного з них – своя історія, своя родина, свій шлях. Хтось був нашим колегою, хтось – рідною людиною нашого працівника, хтось – тим, хто назавжди залишив особливий слід у чиємусь серці. Та всіх їх об’єднує пам’ять – пам’ять людей, які знали, любили, працювали поруч, чекали та продовжують жити з цією втратою. Ми пам’ятаємо наших працівників. Пам’ятаємо Захисників і Захисниць, які були їхніми рідними, друзями, побратимами. Пам’ятаємо кожного, чиє життя забрала російська агресія. Бо пам’ятати – означає називати їхні імена. Розповідати про їхні життя. Говорити про їхні мрії, любов, добрі справи й людяність. Пам’ятати не лише день, коли вони загинули, а й те, ким вони були, як жили і кого залишили після себе. Вони віддали найдорожче, щоб Україна жила. 
Наш обов’язок – жити, пам’ятати й берегти те, за що вони боролися. Низько схиляємо голови у скорботі. Вічна пам’ять Захисникам і Захисницям України та всім, чиє життя забрала ця війна. 
Вічна слава. Вічна шана. Консультацію щодо послуг сервісних центрів МВС можна отримати за телефоном (044) 290-19-88 або на сторінках Головного сервісного центру МВС в Фейсбук та Інстаграм. Відповіді на найпоширеніші питання та корисну інформацію черпайте на сайті.