Війна змінює людину. Ці зміни завжди помітні, вони глибокі й незворотні. Інформаційна кампанія МВС «Інші ми» – про внутрішню дорослість, про прийняття власних змін і про силу, що народжується з особистого досвіду. Через історії наших працівників сервісних центрів МВС з різних регіонів ми показуємо спільну трансформацію – шлях до «інших нас». Хмельниччина. Війна змінила життя: історія Станіслава Буткова Станіслав Бутков, 23 роки, родом із Луганської області – регіону, який одним із перших відчув на собі війну. Його юність припала на часи, коли поняття «безпека» і «державний кордон» перестали бути абстрактними словами з підручників і стали межею, що визначає долі людей. Саме тоді сформувалося його усвідомлене рішення – стати тим, хто стоїть на захисті країни. У 2019 році він вступив до Національної академії Державної прикордонної служби України імені Богдана Хмельницького. З його слів це був усвідомлений та самостійний вибір професії. [metaslider id="59366"] У 2022 році Станіслав був курсантом четвертого курсу. Повномасштабне вторгнення змінило звичний перебіг навчання. Через воєнний стан випуск відбувся достроково – країна потребувала підготовлених офіцерів негайно. Так учорашні курсанти швидше, ніж планували, перейшли від теорії до практики. Замість урочистостей – бойові завдання, замість спокійного завершення навчання – дії в умовах небезпеки. Це був перехід без паузи, без «потім» – одразу в реальність, де відповідальність вимірюється не оцінками, а безпекою людей і держави. Службу Станіслав ніс у складі Луганського прикордонного загону. Основним районом виконання завдань був напрямок Білогорівки – так звані «Серебрянські ліси», одна з найгарячіших ділянок фронту. [metaslider id="59371"] «Кожен крок на фронті був небезпечним і відповідальним. Моє завдання того дня – провести побратимів на нові позиції. Я розумів: від моїх рішень залежить їхня безпека. На війні не буває другорядних рішень – кожен рух має вагу», – згадує він. Саме під час виконання завдання і сталося непередбачуване. Квітневого ранку спрацювала протипіхотна міна, замаскована під зрубленим деревом. Вибух застав зненацька. Станіслав отримав серйозне поранення. У такі моменти все змінюється за секунди: той, хто веде, сам потребує порятунку. На щастя, неподалік перебували бійці Азову, які разом із побратимами оперативно евакуювали його та надали першу допомогу. «Біль, страх… і одночасно руки побратимів, що тримали мене. Це було неймовірне відчуття підтримки. Саме тоді зрозумів, що справжня сила – у команді», – говорить він. Наступні місяці стали для нього окремим фронтом – тихим, але не менш виснажливим. Реабілітація вимагала щоденної роботи над собою: через біль, через розчарування, через страх невідомості. Потрібно було заново вчитися довіряти власному тілу, приймати зміни й не дозволяти відчаю взяти гору.  Були дні, коли навіть невеликий прогрес здавався перемогою, і були моменти, коли здавалося, що шлях занадто довгий. Але підтримка рідних, побратимів і лікарів допомогла втриматися. Саме тоді Станіслав усвідомив: сила – не лише в тому, щоб стояти на передовій, а й у здатності піднятися після удару, прийняти нову реальність і знайти в ній своє продовження служби. Військова служба залишалася частиною ідентичності, але формат цієї служби мав змінитися. Станіслав поступово вчився жити в іншому темпі – без щоденного фронтового напруження, проте з тим самим внутрішнім відчуттям обов’язку. Він багато думав про те, де його досвід, дисципліна та відповідальність можуть бути справді корисними. Важливо було не просто знайти роботу, а знайти місце, де його навички матимуть розвиток – вже в мирному середовищі, серед людей, яким чіткість у рішеннях. Саме в цей період визрівало розуміння: фронт може змінитися, але принцип роботи – залишається. Саме тоді у ветеранському просторі він дізнався про можливість працювати у сервісному центрі МВС. Про цю вакансію йому розповіли під час спілкування з представниками, які підтримують військових після поранень. Спершу це здавалося зовсім іншим світом – без зброї, без окопів, без постійної загрози. Але водночас він побачив у цій роботі: відповідальність, порядок, підтримка людей у важливі для них моменти. «Спочатку це здавалося непросто, – ділиться він.  Але я зрозумів: робити процеси зрозумілими й прозорими  – це теж служба». Сьогодні Станіслав працює адміністратором в хмельницькому сервісному центрі МВС, організовує роботу, підтримує колег і відвідувачів. «Кожна людина, яка приходить за послугою, важлива. Тут, як і на фронті, потрібні увага та відповідальність. Я відчуваю, що моя служба триває й у мирному житті», – додає він. Колеги бачать у ньому приклад: «Він з одного боку відповідальний та дисциплінований, а з іншого терплячий та розуміє відвідувачів з пів слова.»,  – кажуть вони. [metaslider id="59387"] Історія Станіслава Буткова – про силу духу, про людей, які підтримують одне одного, і про те, що служба державі триває, навіть коли фронт уже не перед очима. Ми стали іншими й прийняли свої зміни. Це про дорослість і усвідомлення. Пропонуємо далі історії наших працівників з різних регіонів України. Дніпропетровщина. Війна, що змінила нас: історія трансформації Михайла [metaslider id="59347"] Рівненщина. Інші ми: історія адміністраторки Олени, яка стала на захист країни [metaslider id="59379"] Полтавщина. Від сервісного центру МВС – до підрозділу ППО: історія учасника кампанії «Інші ми» [metaslider id="59360"] Історії учасників кампанії «Інші ми» демонструють, як війна формує нове відчуття себе та спільної відповідальності за майбутнє країни. Ми залишаємося собою, водночас змінюючись разом із часом і викликами, які доводиться долати. Ми всі пережили ці роки разом. Але кожен – по-своєму. Кожна історія – частина великої спільної трансформації. Ми досі є собою. Але ми вже інші. Історія опублікована в межах інформаційної кампанії МВС «Інші ми», що присвячена глибокій внутрішній трансформації кожного за роки війни. Через особисті історії ми розповідаємо про спільний досвід і силу, що безповоротно змінили українське суспільство. #інші_ми