A-
A
A+
A
A
Звичайна версія сайту
widget will apear here

Новини

25 Лютого 2026

Прізвище як символ ідентичності: історія відвідувачки сервісного центру МВС до Дня народження Лесі Українки

У День народження Лесі Українки — поетеси, чиє ім’я стало символом сили духу, гідності та української жінки, до сервісного центру МВС Полтавщини завітала відвідувачка - Любов Українка. Для неї прізвище стало життєвим вибором. Жінка скористалася послугою з перереєстрації авто, адже окреме місце в її житті займає дорога. Багато років вона керувала мотоциклами, а згодом здійснила давню мрію — придбала власний автомобіль, якому дала символічне ім’я «Українка». Чергове звернення до сервісного центру МВС стало ще одним кроком у реалізації цієї мрії. Її візит став нагодою поділитися особистою історією — про шлях від зміни до власного прізвища.    [metaslider id="59329"] Вона розповіла, що до повномасштабного вторгнення носила прізвище російського походження колишнього чоловіка, яке з часом перестало бути для неї близьким. Із початком війни Любов ухвалила свідоме рішення змінити його на Українка — як знак особистої позиції, приналежності до свого народу та любові до країни. «Я ухвалила це рішення серцем. Пишаюся бути Українкою і нести це прізвище як символ моєї любові до Батьківщини», — ділиться вона. Любов — творча особистість, яка через працю й мистецтво зберігає та передає українські традиції. Вона шиє, вишиває хрестиком і гладдю, в’яже, плете з ротангу та в техніці макраме, створює українські віночки, обереги й декоративні вироби з металу. Власноруч вишила п’ятнадцять суконь-вишиванок, а на своєму подвір’ї облаштувала стилізовану українську хатинку-музей. Уже сімнадцять років Любов є учасницею заслуженого ансамблю пісні і танцю України «Лтава» імені В. Міщенка, який називає своєю душею та джерелом натхнення. [metaslider id="59336"] Історія Любові Українки — це історія про усвідомлений вибір, любов до культури та відповідальність за власну ідентичність. Як і Леся Українка, вона щодня творить свою Україну — через працю, традиції та вірність собі. Консультацію щодо послуг сервісних центрів МВС можна отримати за телефоном (044) 290-19-88 або на сторінках Головного сервісного центру МВС в Фейсбук та Інстаграм. Відповіді на найпоширеніші питання та корисну інформацію черпайте на сайті.

24 Лютого 2026

Опрацьовано понад 400 тисяч онлайн-заявок у Дії з доставкою Укрпоштою

Українці дедалі частіше обирають цифровий формат отримання послуг. Показовий результат – опрацьовано вже 400 тисяч заявок на обмін посвідчень водія, поданих через застосунок «Дія» і доставлених власникам Укрпоштою. Це приклад того, як державні послуги стають зручними й доступними: оформити заявку можна у кілька кліків – з дому, з роботи чи навіть у дорозі. Водночас кожне звернення в електронному форматі опрацьовують фахівці сервісних центрів МВС. Тобто за цифровим сервісом стоїть реальна команда, яка відповідає за правильність та якість надання послуги. Нагадуємо, обмін посвідчення водія необхідний у разі: закінчення строку дії документа; пошкодження бланка або нечитабельності написів; зміни персональних даних (прізвища, імені, по батькові, статі); бажання власника отримати сучасний зразок посвідчення. Відновлення потрібне, якщо водійський документ втрачено, знищено або викрадено. На період воєнного стану медична довідка для обміну чи відновлення посвідчення водія не є обов’язковою. Також графа щодо групи крові може залишатися незаповненою – це не впливає на чинність документа.Через це під час оформлення послуги в «Дії» не подається медична довідка про придатність до керування транспортними засобами. Щоб подати заяву в застосунку «Дія», потрібно: у розділі «Водієві» обрати «Заміна посвідчення водія» або скористатися відповідною функцією в цифровому документі; зазначити причину заміни; обрати формат посвідчення – електронне або пластик + електронне; визначити спосіб доставки: у будь-якому ТСЦ МВС, у відділенні Укрпошти чи кур’єром на вказану адресу; перевірити контактні дані; підписати заяву та сплатити послугу. Спостерігаємо стійку тенденцію: громадяни впевнено обирають цифрові рішення. Наше завдання – забезпечити однаково високий рівень сервісу як онлайн, так і під час особистого звернення в сервісні центри МВС. Консультацію щодо послуг сервісних центрів МВС можна отримати за телефоном (044) 290-19-88 або на сторінках Головного сервісного центру МВС в Фейсбук та Інстаграм. Відповіді на найпоширеніші питання та корисну інформацію черпайте на сайті.

24 Лютого 2026

Ми досі є собою. Але ми уже #інші. Історії працівників сервісних центрів МВС

4388 днів від початку російської агресії, 1462 дні повномасштабного вторгнення – це не лише відлік часу. Це історія спільної трансформації й шлях до «інших нас». За роки війни ми подорослішали, прийняли власні зміни й навчилися знаходити силу в особистих переживаннях. Кожна історія – унікальна, але разом вони формують цілісну картину національної трансформації. Історії працівників сервісних центрів МВС з різних регіонів – про внутрішні зміни, які не завжди видно зовні, але які назавжди залишаються всередині. Київщина. Буча. Як окупація змінила колектив сервісного центру МВС Одного разу, коли зірки, які палають над Донбасом, стануть свідками закінчення війни, ми в тиші пригадаємо міста, які змінили країну. І події, що змінили людей. Сьогодні, у річницю повномасштабного вторгнення, ми наважуємося згадати й поділитися тим, що зазвичай лишається всередині. Ми згадуємо відчуття. Тишу. Страх. Втрати. І ту внутрішню зміну, яка сталася з кожним. Історія бучанського колективу сервісного центру МВС розпочалася наприкінці 2015 року – коли просторі та сучасні центри прийшли на заміну тодішнім МРЕВ. Відтоді невеликий, проте дружній колектив центру, щодня з посмішками зустрічав відвідувачів, надавав послуги та не залишав жодного питання без відповіді. Але. На початку страшного 2022-го наш колектив сервісного центру МВС у Бучі пережив окупацію. Це були занадто довгі місяці в окупації. Хтось залишався без зв’язку з рідними й жив у постійному очікуванні короткого повідомлення «ми живі». Хтось чув постріли так близько, що ті звуки ще довго поверталися у пам’яті навіть після звільнення міста. У когось в домі оселилися окупанти, хтось – втратив житло. А хтось, попри страх, допомагав іншим – волонтерив, підтримував студентів, котрі не встигли виїхати з гуртожитку, шукав ліки й продукти для сусідів. Це був час, коли тиша ставала гучнішою за вибухи, а невідомість стискала груди сильніше за холод. Час, у якому кожен проживав свій внутрішній злам. «Війна раптово заполонила пронизливе холодне повітря того страшного 2022-го. А чобіт окупанта занадто швидко увійшов до осель мирних українців, і практично всі наші працівники опинилися в окупації. Згодом, комусь вдалось евакуюватися, хтось – перебував тут до останнього. Кожного дня, попри все, зранку та ввечері я телефонував працівникам – важливо було почути голос на тому кінці слухавки. Знаєш, в мене тоді такий листок був…я ставив позначки хто взяв слухавку, а хто – ні. І щораз, коли в слухавці була тиша я подумки себе переконував: це просто поганий зв’язок, вони просто в укритті тому не відповідають…завтра обов’язково я почую: “добрий день, Григоровичу. Ми живі”. І так і було! Вірити до останнього, попри все – це те, що мені закарбувала війна», – пригадує у розмові начальник сервісного центру МВС № 3247 Олександр Намоченко. У ті дні й справді підвали ставали укриттями. Колеги згадують, як носили туди ковдри, воду, документи, як слухали новини з переривчастим зв’язком і вчилися розрізняти «вихід» і «приліт» лише за звуком. «Ми сиділи в укритті годинами. Було холодно, темно та страшно. Але найважче – невідомість. Коли над тобою гуркоче, ти раптом дуже чітко розумієш цінність простих речей: світла, тепла, голосу мами в телефоні. Ця війна навчила мене не відкладати життя на потім. Цінувати людей поруч і говорити важливе одразу», – ділиться спогадами адміністратор Ольга. Інший наш колега – Володимир – тривалий час залишався в університеті разом зі студентами, які не встигли евакуюватися. Під час бомбардувань він, разом зі своєю дружиною та викладачами ВНЗ, був поруч із ними – допомагав організувати побут у сховищі, підтримував, коли паніка накривала хвилею а вибухи ставали нестерпними. «Там були зовсім юні хлопці й дівчата. Вони дивилися на мене і чекали спокою в моїх очах. Я не мав права на розгубленість. Війна змінила мене тим, що я навчився бути опорою навіть тоді, коли самому страшно. Ти просто робиш те, що маєш робити – для інших», – говорить він. Дехто з колег повернувся до зруйнованих будинків. Розбиті вікна, понівечені стіни, сліди від снарядів – замість звичного домашнього затишку. «Я довго не могла зробити крок. Здавалося, що це не мій дім, а декорація до чужої біди. Війна змінила мене тим, що я більше не прив’язуюся до речей. Дім – це не стіни. Дім – це ті, хто живі», – тихо каже колега. А от у будинку одного з наших працівників певний час жили окупанти. Варили їжу на його кухні, спали в його ліжку, ходили у взутті по килимах. Стіни, на яких висіли сімейні фото, були обмальовані й подряпані. Речі – перевернуті, розкидані, зламані. Те, що роками створювалося як простір любові й безпеки, було спотворене чужою присутністю. «Коли я повернувся, я довго стояв на порозі. У хаті було тихо, але ця тиша була чужою. Вони залишили після себе бруд, написи на стінах, зіпсовані речі. І відчуття, ніби хтось без дозволу вліз не просто в дім – у саме серце. Це ненормально. Так не має бути в цивілізованому світі. Але ця війна навчила мене одного: дім можна відбудувати. Речі – купити знову. А гідність і пам’ять про те, хто ти є, – знищити неможливо», – говорить Олег. Є й історія колеги, який узяв до рук зброю. Ще вчора – звичайна робота, звичний ритм, плани на весну. А потім – рішення, яке не обирають серцем, але приймають совістю. Коли стало зрозуміло, що місто потрібно захищати, він став поруч із тими, хто боронив Бучу від загарбників. «Я довго не міг повірити, що це відбувається з нами. Що це не кадри з фільму, а моя вулиця, моє місто. Але коли війна приходить у твій дім – ти або ховаєшся, або стаєш на захист. Війна змінила мене тим, що прибрала всі сумніви. Залишила тільки відповідальність», – говорить Микола. [metaslider id="59269"] Вулиці, якими колись ходили до магазину чи на роботу, перетворилися на лінію спротиву. Розбита техніка, чорний дим, тиша після бою – тиша, яка більше не була мирною. Він каже, що саме там остаточно зникла наївна віра, що «якось мине». «Коли бачиш спалені машини й понівечені будинки, розумієш: це не просто війна десь. Це війна за кожен метр твого дому. Вона змінила мене тим, що я перестав сприймати свободу як щось гарантоване. Її треба виборювати і втримати», – додає він. Побут під час окупації був простим і жорстким. Готували їжу просто неба, ділили між собою останнє. Вчилися жити в постійній напрузі, де кожна хвилина могла змінити все. «Ти сидиш із металевою мискою в руках, їси гарячу кашу й раптом думаєш – яке це щастя, що вона взагалі є. Війна змінила нас тим, що навчила цінувати елементарне. Теплу їжу. Тихий вечір. Можливість просто бути живим», – пригадують колеги. А найсильнішим став момент повернення. Обійми родини – міцні, довгі, мовчазні. У цих обіймах було більше слів, ніж у будь-якій розмові. «Коли я побачив своїх, у мене підкосилися ноги. Я обіймав їх і розумів: усе, що я робив, було заради цього. Війна змінила мене тим, що я більше не відкладаю любов на потім. Я знаю, наскільки крихким є завтра», – насамкінець додав Микола. Коли Бучу звільнили, місто виглядало інакше. Зранене. Спустошене. Але живе. Самому приміщенню сервісного центру МВС №3247 відносно «пощастило» – у той час, як сусідня будівля згоріла вщент, нам вдалося відбутися лише розбитими вікнами та пошкодженнями від уламків. А саме повернення до роботи наших колег не було «звичайним відкриттям після перерви». Поступово відновлювали процеси, налагоджували зв’язок, приймали перших відвідувачів. У кожного – своя історія. Хтось втрачав авто, хтось документи, хтось – дім. І в кожному погляді читалося більше, ніж просто запит на послугу. У ці моменти сервіс став чимось більшим, ніж адміністративна дія. Він став точкою опори. Знаком того, що держава тут. Що життя триває. Що навіть після найтемніших сторінок можна почати відновлення. «Ми почали говорити тихіше й уважніше слухати. Стали обережнішими у словах і значно чутливішими до болю інших. Дивлячись в очі відвідувачам, ми розуміємо, що за стриманістю може ховатися пережите, за різкістю – втома, а за мовчанням – втрати, про які не кожен готовий сказати вголос», – говорить начальник центру Олександр Намоченко. Окупація змінила кожного. Додала сивини, навчила цінувати тишу без вибухів, прості ранки, можливість планувати час. Але водночас зміцнила відчуття спільності. Колектив став не просто командою – а спільнотою людей, які пройшли через одне з найважчих випробувань разом. Сьогодні сервісний центр МВС у Бучі працює як і колись. Приймає громадян, надає адміністративні послуги, допомагає відновлювати документи, складати іспити, реєструвати транспорт. Ззовні – звична робота. Усередині – досвід, який неможливо забути. Війна змінює людину зсередини. Ці зміни не завжди помітні зовні, але вони глибокі й незворотні. Далі – історії наших працівників з різних регіонів України. Полтавщина. Життя після обстрілів: шлях внутрішньої трансформації адміністратора ТСЦ МВС [metaslider id="59278"] Одещина. «Ми досі є собою, але ми вже інші»: історія Ярослава Вернигори як частина трансформації [metaslider id="59296"] Буковина. Кельменці. Історія вільної людини, ветерана війни й адміністратора сервісних центрів МВС Буковини [metaslider id="59287"] Війна змінила нас усіх. Дехто пройшов надскладний шлях трансформації. Кожна історія – спільний досвід, що доводить незламність, силу духу, стійкість та українську міць. Війна змінила нас зсередини. Ми прийняли ці зміни. Ми не зламалися – ми адаптувалися. Ми досі є собою. Але ми вже інші. Історія опублікована в межах інформаційної кампанії МВС «Інші ми», що присвячена глибокій внутрішній трансформації кожного за роки війни. Через особисті історії ми розповідаємо про спільний досвід і силу, що безповоротно змінили українське суспільство. #інші_ми
Перейти до новин